Якщо ми маємо намір змінити правила гри, необхідно створювати власні продукти з високою доданою вартістю.
Із 2014 року економіка перебуває в стані кризи, а масштабна війна ще більше змінила пріоритети, перерозподілила інвестиції та зруйнувала колишні логістичні ланцюги.
Бізнес уже не розраховує, що працівники масово приходитимуть на заводи. В умовах тотального дефіциту кадрів це просто неможливо.
Для відновлення економіки недостатньо бути сировинною державою; необхідний якісний ривок. Єдиний вихід — це створення товарів з високою доданою вартістю.
Сировинний глухий кут
Для відновлення роботи зупиненої шахти потрібні тисячі працівників для важкої фізичної праці, і таких людей немає. Фахівці поїхали, пішли на фронт або покинули небезпечні регіони, тому навіть за наявності грошей і попиту відновити видобуток неможливо.
Сировинна модель, що включає видобуток руди, вугілля та продаж необробленого зерна, потребує значних людських ресурсів. Здавалося б, нестачу робочої сили можна було б компенсувати за допомогою маніпуляторів, але у видобувній галузі технології стикаються з обмеженнями.
Виробничі цехи легше піддаються роботизації, оскільки це впорядковане середовище: чіткі ділянки, кожна з яких виконує свою функцію. Проте кар’єр чи шахта влаштовані інакше.
Територія непередбачувана, і багато ділянок недоступні для звичайної техніки — потрібні спеціалізовані машини. Головне, що видобувне підприємство функціонує як єдине ціле. У цехах можна частково скоротити виробництво: закрити один напрям, залишити інший, перейти на роботу на замовлення.
Із видобутком таке не вийде. Якщо не вистачає людей, цикл зупиняється, оскільки кожна ланка потребує певної кількості персоналу. Зменшити його вдвічі та отримати той самий результат неможливо. Економіка, що залежить від експорту сировини, сповільнюється не через відсутність попиту, а через брак тих, хто її видобуває та завантажує.
Примусова еволюція
Євросоюзу невигідно, щоб Україна стала потужним виробником готової продукції. Їм зручніше, коли ми постачаємо дешеву сировину, яку потім переробляють на заводах ЄС, створюючи продукти з високою доданою вартістю. На них пишуть Made in Germany або Made in Poland, а Україна в цьому ланцюгу залишається непоміченою та недооціненою.
Якщо ми хочемо змінити правила гри, нам необхідно розвивати власні продукти з високою доданою вартістю. Ми вже багато років говоримо про необхідність будівництва заводів із глибокої переробки та продажу готових продуктів, комбікормів чи біоетанолу. Замість сирої сталі слід експортувати готові деталі, верстати та обладнання.
Однак якщо в нас не вистачає робітників для видобутку руди, то хто працюватиме на нових заводах із переробки? Відповідь — роботи. Обробка, сортування, пакування та зварювання набагато легше піддаються автоматизації, ніж видобуток, оскільки це стандартизовані процеси. Саме в цьому сегменті українському бізнесу простіше замінити ручну працю роботами.
Подібна трансформація відбулася в українській IT-галузі. З 2010 по 2021 рік Україна з країни, що постачає виконавців для найпростіших завдань, перетворилася на постачальника складних, творчих рішень. Це та сама логіка переходу від сировинного мислення до продуктового — тільки в іншій галузі.
Завод майбутнього
Ми вивчали, як можна роботизувати скляний завод, і в процесі аналізу виявили лише дві ділянки, де можливе впровадження роботів; решта лінії вже настільки автоматизована, що додати щось нове неможливо. Такі підприємства в Україні — радше виняток, але вони мають стати стандартом, до якого всім доведеться прагнути. Сучасні виробничі лінії потребують не сотень працівників, а лише трьох-п’яти операторів.
Інтелект українців стає надто цінним ресурсом, щоб витрачати його на монотонну ручну роботу. Завод майбутнього виглядає так: десяток фахівців проєктують, програмують і контролюють, а сотні роботів працюють цілодобово.
Чи замінюємо ми дефіцит вантажників на гостріший брак інженерів та операторів? Ні. Навчити оператора роботизованого комплексу нескладно: у більшості готових рішень прописана програма та заданий робочий цикл, тому людині потрібно лише зрозуміти, як його запустити чи зупинити, а також як діяти в нестандартних ситуаціях. Цьому можна навчитися без інженерної освіти.
Складніша справа з інженерами-проєктувальниками. Якщо їх буде недостатньо, вся інтелектуальна складова опиниться за кордоном, і Україна буде змушена купувати готові технології. Чим більше роботів на підприємствах, тим гострішою стає проблема, і тим активніше держава має інвестувати в популяризацію інженерних спеціальностей та підтримку цієї галузі.
“Вам не до роботів”
Закордонні партнери звикли дивитися на нас з недовірою: мовляв, яка тут роботизація, у вас же війна. Так, ми втратили доступ до дешевої робочої сили, і наші старі сировинні ланцюги зруйновані. Тим не менш ця криза — наш жорсткий, але реальний шанс перестати бути сировинним придатком і стати продуктовою державою.
Світ більше не функціонує за принципом “двигун із Китаю, деталь з Америки, збірка десь в іншій країні”. Геополітична ситуація змінюється, і навіть США нарощують власне виробництво замість імпорту. Війна наочно продемонструвала це на прикладі озброєнь:
